«Українська книга про Ріхарда Вагнера» – саме під таким багатозначним ім’ям вийшла у світ колективна монографія, що містить статті, ессе, критичні роботи українських музикознавці, та їх колег – гуманітаріїв (у тому числі з дружніх з Україною країн), які є не лише шанувальниками мистецтва великого німецького майстра, а й успішними провідниками особливого культурного явища, відомого як вагнеріанство.
Звісно, у дослідницькій формі воно постає вагнерознавством, але, як справедливо зауважила одна з авторок цієї монографії (Софія Кукуре), хоча вагнерознавство є більш широким явищем та передбачає розкриття усієї системи історичних та теоретичних оцінок творчості Вагнера, вагнеріанство є більш давнім та засадничим, бо постає як «схиляння перед Майстром, життя у його світі», тобто виражає повну довіру створеним ним образам, відданість його творчим ідеям.
Мабуть тому, що у всіх авторів даної монографії склалися власні, особливі відносини зі «світом Вагнера», «Українська книга» отримала дивовижну змістову цілісність – попри розмаїття залучених творчих та наукових підходів; вона постає справжнім мистецтвознавчим Gesamtkunstwerk, з вдячністю присвяченим музичному (також театральному, літературному та естетичному) генію.
Сягнути такого рівня узагальнення ролі вагнерівської поетики в українському суспільстві та у європейській культурі дозволяє вже достатньо тривалий та об’ємний досвід мистецтвознавчого, зокрема музикознавчого, опрацьовування вагнерівської традиції.
Як свідчить наданий у монографії довідник, музикознавча «Українська Вагнеріана» (за переліком робіт) включає понад 200 праць різного дослідного рівня та тематичного прямування.
Не можна не відзначити важливу роль у становленні українського вагнерознавства, також й у виникненні ідеї даної Книги, Київського та Харківського вагнерівських товариств. Саме діяльність цих товариств значною мірою сприяла формуванню особливого інтелектуального середовища, необхідного для сприйняття складної вагнерівської символіки, розуміння й теоретичного поширення оперних вагнерівських концепцій.
Головні мовні та образні складові творчості Вагнера, унікальність його мистецького світовідчуття розкриваються у тексті монографії переважно опосередковано-резонансним шляхом – через вивчення їх впливу на український досвід міфотворчості та розуміння театрального мистецтва, на український «музичний націоналізм» (Марина Черкашина-Губаренко, Олександр Клековкін), завдяки виявленню діяння вагнерівської музики на свідомість цінителів театру, філологів, перекладачів (Софія Кукуре), звісно, й на творчі інтенції українських композиторів різних історичних генерацій. На цьому шляху виявляється особлива спільність «міфопоетичного світу» Вагнера з трагічним символізмом Б. Лятошинського (Ігор Савчук), спроможність оперної поетики Вагнера утворювати своєрідний – синергійний – «культурний код», що стає визначальним «в живому полі українського шістдесятництва» (Ірина Драч) та прямує далі, передчуваючи відкриту «драму майбутнього» як довершену та одухотворену музикою синтетичну мистецьку форму (Мирослава Новакович).
Дійсно, завдяки розміщеним на сторінках монографії дослідницьким спостереженням, аналітичним оцінкам інтерпретативний резонанс ідей Вагнера постає настільки потужним та багатовекторним, що вже виходить за межі суто художнього явища, переростає у «мистецько-соціальний феномен» (Олена Корчова, Сергій Деоба). Це особливо помітно при зверненні до досвіду режисерського відтворення вагнерівських концепцій – від новаторських театральних експериментів швейцарського режисеру Адольфа Аппіа (Наталія Владимирова) та «брехтівської рецепції» (Юрґен Гілесгайм, Микола Ліпісівіцький) до останньої байройтської постановки Тангойзера режисером Тобіасом Кратцером з її «українським кредо» (Аделіна Єфіменко)
Не обійдені увагою в монографії й складні діалогічні взаємини з ідеями Вагнера сучасних композиторів, котрі насмілюються «переказувати» образний тезаурус вагнерівських торів радикально оновленою музичною мовою, вписувати його у цілком змінені жанрово-стильові контексти, у тому числі сценічно-візуальні (Поліна Кордовська, Асматі Чібалашвілі).
Різні за обсягом та методичними наголосами, усі розділи монографії настійливо доводять, як провідну настанову цієї колективної присвяти Вагнеру, здатність творчості байройтського майстра долати часові історичні та просторові національні межі, поставати універсальним художнім феноменом, що не лише не втрачає, а й прирощує творчу енергію, розширює інтерпретативно-смислові поля.
На майже містичні негентропійні якості вагнерівських оперних задумів вказують «Вагнерівські хронотопи» у житті різних українських міст, що віддзеркалені у низці історіографічних розвідок. Вони засвідчують «рецепцію творчості Р. Ваґнера у Львові і у всьому галицькому краї» (Любов Кияновська, Стефанія Олійник) і дозволяють «вписувати паралель Ваґнер-Людкевич» у загальну атмосферу «вагнеріанства Львова» (Любов Кияновська); про них, як про особливий артефактний план буття української культури, свідчать «київські маршрути творів Ріхарда Вагнера» (Олексій Гончар) та доля цих творів на одеській й харківській оперних сценах (Наталія Остроухова, Олександр Сердюк).
Відроджена у різних дослідних нарисах історична актуалізація оперної творчості Вагнера зростає від «простої» хронологізації до рівня музично-театральної топонімії української культури, мовби дозволяє подивитися на українське історичне та сучасне оперне життя з височини вагнерівських ідей.
Недарма внутрішній порядок розміщення статей визначається рухом від характеристик сценічної дійсності опер Вагнера – від Сцени – до виявлення головних зв’язків – Паралелей – між «світом Вагнера» та історичним часом культури й, на завершення, до визначення загальних принципів побудови вагнерівської художньої системи – Структур – що вказують на вже відвернений та, певною мірою, метафізичний вимір українського вагнерознавства.
Власне, творчість Вагнера пробуджує у мистецтвознавчій думці тяжіння до майбутнього (навіть коли йдеться про минуле), бажання помріяти про новий прекрасний стан людського світу, нові потужні здатності усвідомлення та перетворення буття людиною. Й сама особистість митця, Вагнер як «біографічний автор», вповні підтверджує унікальну людську спроможність долати життєві обмеження і здійснювати «експансію часу буття» – у мистецтві.
І за змістом, і за формою (за власними структурними принципами) «Українська книга про Ріхарда Вагнера» цілком підтверджує лаконічну хронотопічну формулу, запропоновану М. Р. Черкашиною-Губаренко на одному з музикознавчих майстер-класів в Одеській національній музичній академії ім. А.В. Нежданової:
«ВАГНЕР – FOREVER».
Доктор мистецтвознавства, професор,
проректор з наукової роботи
ОНМА ім. А. В. Нежданової О. І. Самойленко
